Вся історія психології сповнена пошуку таких відповідностей між AJ тілом і душею людини, які дали б можливість визначити залежність між “естетичною” бздовою тіла (тілесний образ людини) та характером її поведінки. Було запропоновано безліч кореляцій індивідуального сенсу. XX століття зробило спробу поставити це питання на справжній науковий грунт. І саме для того, щоб, маючи надійну основу кореляцій, відразу здійснювати діагностику і передбачати найбільш можливі вчинки людини.
Одним із перших цю проблему порушив і своєрідно вирішив український вчений О.О.Богомолець, президент АН УРСР (1930—1946). Його основні наукові спрямування мають прямий стосунок до психології проблеми реактивності, конституції та діатезу. Ним були розроблені вчення про роль сполучної тканини в імунітеті, а також теорія довголіття.
Оригінальну спробу встановлення залежності між будовою тіла і характером людини здійснив Е.Кречмер — німецький психіатр і психолог.
Проте найпереконливішою та найпопулярнішою вважається теорія В.Шелдона, яка ввійшла у провідні підручники з біології, фізіології, психології. Відомі також інші спроби підходу до даної проблеми.
Вчення про конституції та діатези. О.О.Богомолець (1881 — 1946)
У працях О.О.Богомольця міститься докладна історія питання про співвідношення біологічної та психічної природи людини, яка охоплює першу чверть XX століття.
Те, що інтуїція відразу відчуває у постаті людини, її конституційних
особливостях певну відповідність її характерологічним ознакам, доповнюється мімічними і пантомімічними даними, голосом, рухами, а серед останніх — такими найбільш сталими, як почерк. Відтак природно постає проблема формування цілісного уявлення про єдність, спорідненість будови тіла людини та її характеру. Адже в ознаках цілеспрямованої активності можна “‘побачити’ майбутні вчинки особистості, і навпаки, у відповідності до вчинків особистості тлумачити індивідуальну природу її активності.
У спробах встановити надійні показники суб’єктивних диспозицій щодо тілесних особливостей не враховується саме те, що вчинок є вихід у невідоме, неповторне, унікальне, нєпєредбачуване, що у вчинку створюється людина, а сам учинок створює себе. Тому й цілком зрозуміло, що будь-яку теорію про відношення тілесного і психічного (будова тіла і характер) слід без кінця коригувати. Але якщо поставити ширшу методологічну проблем}’ про характер зв’язку тілесного і психічного, виявиться, що вона взагалі може бути розв’язана лише в дусі психофізичної проблеми. А це, звісно, може завести дослідження лише у безвихідь паралогізму.
Постає питання, яким чином у досвіді людства виникають асоціації щодо зв’язку особливостей тілесних і психічних. Мова, мабуть, має йти про те, що тілесні відхилення від норми повинні пов’язуватися з відхиленнями від моральних норм, тобто з характерологією. Зло повинне мати у своєму тілесному вираженні риси, які призводять до занепаду життя, до смерті. Добро має асоціюватися з рисами здорового ідеального тіла. Це — шаблони фольклору. І саме під ці шаблони, які не відображають унікальності людського існування, психіатри, психологи, біологи підганяють свої класифікації залежностей конституції і психічних здатностей. Надто приваблива проблема. І люди будуть звертатися до її вирішення, хоч і знали б, що це безрезультатна робота. Іншими словами, це називається натурфілософським вирішенням проблеми.
Інтелектуальною паралеллю пошукам відповідності між конституцією тіла і психічними здатностями є одіозна френологія. Там звертали більше уваги на форму черепа, а не на форму людської статури в цілому. Разом із тим гідні уваги пошуки наукових кореляцій. Наука іншими шляхами йти не може. Але говорити про всеможливість і всесилля науки стає дедалі більш незручно. Це не означає, що предмет глибокої зацікавленості людини втрачає свою цінність. Він залишається.
Спроби наукового вирішення цього питання досить повчальні. Це стосується насамперед цікавої наукової розвідки О.О.Богомольця щодо створення вчення про конституції та діатези (схильності до захворювань). Цю роботу було завершено у 1928 році.
Богомолець вказує на факт існування великої кількості конституціональних класифікацій, але їхня різноманітність лише уявна. Насправді всі вони мають спільний архетип. Для правильної класифікації Богомолець пропонує розрізнення понять конституції та конституціонального стану організму’. Деякі типи диспластичних конституцій у дійсності є лише різними формами недостатності у функціонуванні ендокринних залоз, апаратів дихання, кровообігу, нервової системи.
Основою власної класифікації конституції Богомолець вважає фізіологічну систему сполучної тканини. Він формулює попереднє гіпотетичне поняття конституції так: конституціональною особливістю організм)’ молота вважати лише таку, вплив якої накладає свій відбиток на організм у цілому — як на морфологію індивіда, так і на індивідуальний характер його фізіологічних реакцій.
Наводячи типологію Тандлера з її засадничими положеннями про конституцію як “соматичний фатум індивіда”. Богомолець зауважує, що конституція впливає не тільки на сому, а й на характер, темперамент, психіку, особистість. Не слід вважати її фатально успадкованою, адже вона може змінюватися під впливом середовища, вправ тощо. На цьому наполягали Ф.Мюллер, а також Бауер, твердячи, що поняття конституції рівнозначне поняттю генотипу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9