Михайло Бахтін, який у першій половині 20-х років тільки-но починав свою діяльність ученого-філолога, переконливо вказав на те, що категорія вчинку має загальнокультурне значення. Заглиблення у філологічні й літературознавчі проблеми дало можливість ученому здобути результати, які виходять за межі його спеціальності та підносяться до рангу значних світоглядних узагальнень.
Із філософських вершин можна побачити й характер усіх психологічних проблем, тобто конкретність логічного осередку психологічної дисципліни. Так, М. Планк і А. Ейнштейн, за своїм фахом іще більш далекі від психології, побачили в учинку головний вузол світоглядних пошуків людини й таким чином підійшли впритул до вирішення суто психологічних питань. Це сталося і з Бахтіним, тим більше що для його наукових інтересів розробка проблем учинку мала безпосередніше значення.
Отож у середині 20-х років Бахтін розробляв проблему вчинку в його загальнотеоретичному, а також філософському значенні. Пафос цього дослідження мав безпосередній стосунок до своєрідної долі психологічної дисципліни. На жаль, рукопис не було завершено, та він погано зберігся. Праця побачила світ через 60 років, уже після смерті автора, під назвою “До філософії вчинку”, яку дали їй упорядники.
Кожний психічний феномен, зокрема людська думка з усім її змістом, становить індивідуально-відповідальний вчинок. А з сукупності вчинків складається життя людини. Тому Бахтін називає життя суцільним учиню-ванням. “Я вчиняю, — зазначає Бахтін, — усім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого життя-вчинювання. Але цей момент не абстракція. Він уміщує в собі, з одного боку, людську неповторність, що виявляється в певний час і в певних умовах, а з іншого — смисловий узагальнюючий момент”. Особливу увагу Бахтін звертає на думку взагалі, оцінюючи думку зокрема, їхню вчинкову природу. Все, навіть думка й почуття, є учинок. Дія стає вчинком — особливо тоді, коли набуває морального змісту. Виникає моральний суб’єкт з відповідною психічною структурою. Бахтін виводить за дужки психологічний, або фізичний, бік людської природи.
У вчинку найбільш значущим Бахтін вважає відповідальність. Але тут постають питання: за що суб’єкт учинку може нести відповідальність, що
належить індивідові, а що виходить за його межі — перебуває у самому вчинку? В ньому є трансцендентна активність. Тоді виникає певний дуалізм пізнання й життя. Інакше, що у вчинку є особове й понадособове? Як вони можуть бути поєднані? Оскільки ми увійшли в “іманентну законність”, здійснили акт абстрагування, ми знімаємо з себе індивідуальну відповідальність. Використовуючи термін Ж.Піаже. можна сказати, що відбувається децентрація вчинкового змісту: вчинок виводять за межі суб’єкта, але в ньому разі гинуть і суб’єкт, і вчинок, а отже, й уся ”децентрована сутність”.
Бахтін зауважує: світ як предмет теоретичного пізнання прагне видати себе за весь світ у цілому, не тільки за абстрактно-єдине, але й конкретно-єдине буття в його можливому’ цілоьгу, тобто теоретичне пізнання намагається збудувати першу філософію або ж подати себе у формі гносеології чи світоглядних позицій, побудованих на біологічних, фізичних та інших засадах. Ця тенденція (до абсолютизованої децентрації, до ігнорування ідеї, думки як учинку з його суб’єктними настановленнями) проявлялася не тільки в XIX та XX ст. Насправді вчинок опосередковує об’єктивне й суб’єктивне, є водночас і тим і тим, він відкриває світ ізсередини. Таку рису вчинку Бахтін називає “участным мышлением”. Воно переважає в усіх великих системах філософії, усвідомлено й виразно — в Середні віки, несвідомо й замасковано — в системах філософії та психології XIX — XX ст.
Абстрагований від акту вчинку смисловий зміст можна скласти в якесь уявне єдине буття. Однак це не єдине буття, в якому ми живемо й умираємо, в якому здійснюється наш відповідальний вчинок; воно принципово чуже живій історичності. А людина має включати себе у світ реальний, дійсний, а не в світ готового, завершеного теоретичного буття. Для Бахтіна важливо підкреслити ризикований відвертий учинок-становлення, що робить життя людини сповненим сенсу.
“Теоретичний світ, — зауважує Бахтін, — отримано в принциповому абстрагуванні від факту мого єдиного буття і морального сенсу цього факту — немовби мене й не було, й це поняття буття, для якого байдужим є центральний для мене факт моєї єдиної дійсності, залученості до буття, що не може визначити моє життя як відповідальне вчинювання, не може дати ніяких критеріїв для життя практики, життя вчинку, не в ньому я живу. Якщо б таке буття було єдиним, мене не було б”. Щоправда, це не заперечує того, що істина має певну автономність. І вчинок-пізнаиня враховує цю особливість істини.
Бахтін постає проти того, щоб цю істину зробити предметом тільки психології. Ми не можемо вмістити весь великий світ у малий світ, визначити перший другим. Психологія намагається перекласти своєю мовою змістово-смисловий момент пізнавального акту, показати індивідуальну відповідальність його здійснення — вчинок. Однак вона втрачає розумний підхід, коли не допускає поряд із собою правомірну трансцендентно-логічну транскрипцію об’єктивного змісту.

Сторінки: 1 2 3 4