Вільгельм Віпдельбанд, представник баденської школи неокритициз-XJ му, ставить питання про співвіднесеність всезагального та одиничного у психіці людини, в її духові ще до появи праць М.Вебера. Взагалі цс велика проблема в неокантіанстві: як здійснюється перехід від всезагального до конкретного. Віндельбанд відповідає на це так: “Спочатку необхідно встановити загальнозначущі передумови розумної діяльності, на яких, зрештою, базується все те, що ми називаємо культурою, далі за допомогою предметного аналізу слід установити, яка із цих передумов визначається специфічно людськими… емпіричними умовами: отриманий залишок буде, таким чином, містити в собі тільки всезагальну надемпіричну необхідність, необхідність самого розуму”.
Абсолютне апріорі містить в собі одну безумовну значущість (за Лот-це): входячи в емпіричну свідомість, воно не тільки стає кермом для суб’єкта, який бажає пізнавати, діяти, творити, а й отримує залежність від особливостей емпіричної свідомості — специфікацію, яка послідовно проходить різні ступені індивідуалізації, починаючи з родової свідомості аж до просторової та часової індивідуалізованої форми суб’єкта. В останній формі ми як індивідууми переживаємо все те, що світовий розум залишає в нашій конечній свідомості, а відтак шляхом зворотного підняття і поступового вилучення всього емпіричного ми маємо знову прийти до царства все-загальних значущостей в усій їхній чистоті.
І знову можна підкреслити, що не просто від одиничного здійснюється крок до всезагального, а це одиничне має бути перетворене таким чином, щоб містити в собі всезагальне. А це і є оригінальність, яка через одиничне, особливе, неповторне переходить до всезагального. Людство весь час здійснює відокремлення, специфікацію, наголос на окремішньому. але для того, щоб потім спонтанно влитись у велику ріку життя — всезагальне, де всі люди виявляються братами і сестрами, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності. Ця проблема постала під впливом кантівської культурології.
Культуру Віндельбанд розуміє як сукупність того, що розумна людська свідомість виробляє із даного їй матеріал}’. А центральним пунктом трансцендентальної філософії, за Кантом, є все те, що береться як дане, як за-гальнозначущий досвід, що має в собі трансцендентальний синтез, здійснюваний згідно з законами “свідомості взагалі” та надемпіричними предметно значущими законами розуму. Ця діяльність розуму, що дає початок науці та відтворює світ відповідним чином, має таку ж структуру, що й будь-яка практична та естетична творчість культурної людини.
Ідея культури пов’язується насамперед із тим. що людина робить навколишній світ своїм, організує його в ідеї, підкорює своїм принципам. Але разом із тим предметному світові надається право на самостійне існування, незалежне від трансцендентальної єдності апперцепції. Це — залежність і свобода водночас. І цієї подвійності уникає Віндельбанд. Він указує на предметну єдність (Sacluiche) трансцендентального ідеалізму як філософії культури. Але культура, тяжіючи до взаємозв’язку, охоче надає можливість окремому існувати самостійно. 1 лише таке існування виявляє повноту прагнення до об’єднання і навіть злиття, щоб далі автономізувати і знаходити власні сили для становлення й розвитку. Це — систола і діастола як установки, що об’єднують людей і дають їм певну автономність.
Саме це має бути предметом практичного розуму, і він буде практичним остільки, оскільки сприяє самодовлінню і разом з тим інтеграції.
На цій основі і породжується те, що Віндельбанд називає розумною волею. Вона уможливлює в даному світі шляхи вибору і систематизації для створення нового, вищого світу. Розум створює також новий порядок людських взаємостосунків. їхній смисл випливає із категоричного імперативу, який вимагає забезпечення свободи особистості в соціальній діяльності. Це стосується й естетичного життя. Будь-яка художня творчість породжує свої предмети і активність свідомості, стверджує Віндельбанд. Саме ця сила корелює оригінальність і взірцевість — засади об’єктивного спілкування. Будь-яка насолода художнім твором є внутрішнім переживанням того, що переживав уже сам митець. Милування природою, релігійні переживання розширюють психічне життя за межі спілки емпіричних суб’єктів. Розумні засади релігії зводяться до вимоги пережити сукупність усіх розумних цінностей в абсолютній єдності, що є недосягненним для форм нашої свідомості.
Тут Віндельбанд (як і в цілому в своїй творчості) порушує питання, що безпосередньо торкається канонічної психології, хоч цей термін не використовує. Якісний стрибок у людській культурі почався з філософського мислення, яке стало джерелом сучасного світогляду — світогляду духу. В античному світогляді свідомість тлумачиться як пасивний феномен. Сучасний дух в особі Канта промовляє з гордістю: розсудок надає закон природі.
Віндельбанд указує на самосвідомість творчого синтезу як центральний пункт світогляду, що дає можливість розщепленій культурі здійснити духовну творчість. Це — завдання окремих національних культур. Вони мають зберегти свій особливий характер, адже в кожній культурі є значна творча різноманітність. Намагатися привести її до якоїсь цілісності недоцільно. Це спостерігається і в творчості окремого індивіда. Тут і постає завдання — досягти єдності світоглядної системи, що забезпечується єдністю культурної свідомості.

Сторінки: 1 2