Мартін Гайдеггер — видатний німецький філософ, усесвітньо визнаний як фундатор екзистенціалізму — одного з провідних напрямів у філософії XX століття. Після захисту докторської дисертації під керівництвом Г.Ріккерта Гайдеггер асистував у Е.Гуссерля, а з 1923 по 1928 р. був професором Марбурзького університету. У 1929 р. замінив Гуссерля, який пішов у відставку, на кафедрі філософії Оренбурзького університету.
Трактат М.Гайдеггера “Буття і час” вийшов друком навесні 1927 р. Мета його визначається автором як необхідність поставити заново питання про смисл буття, а також як конкретна розробка поняття й сутності буття.
Буття є кожного разу буттям сутнього, стверджує Гайдеггер. Всесвіт сутнього в усіх своїх сферах може стати полем висвітлення й окреслення певних предметних сфер наукового знання — історії, природи, простору, життя, присутності, мови та ін. Останні зі свого боку дають змогу у відповідних наукових пошуках тематизувати себе у предмети.
Наукове дослідження здійснює виділення і попередню фіксацію предметних сфер наївно й умовно, “на чернетці”. Розробка сфери в її основост-руктурах певним чином вже досягнута донауковим досвідом і тлумаченням кола буття, в якому окреслена сама предметна сфера.
Власний “рух” наук розгортається у більш-менш радикальній та прозорій для самої себе ревізії основопонять. Рівень науки визначається тим, наскільки вона здатна на кризу своїх основопонять.
У XX столітті можна споглядати як системні, так і локальні кризи практично в усіх галузях наукового знання. Найбільш міцна й сувора наука — математика — потрапила у “кризу основ”. Теорія відносності фізики походить із тенденції виявити властивий самій природі взаємозв’язок, як він постає сам по собі. У біології пробуджується спроба вийти за мела визначень організму й життя, запропонованих механіцизмом та віталізмом, і таким чином заново переглянути б}ттєвий рід живого як такого. В історіографічних науках про дух безпосереднії! порив до історичної дійсності через свідчення і традицію посилився: історія літератури має стати історією проблем, що розглядаються в тих чи інших літературних творах. Теологія шукає більш первинного, вихідного, зумовленого смислом самої віри тлумачення буття людини як шляху до Бога.
Осиовоііоііяття — це такі визначення, в яких об’єктна царина усіх тематичних предметів досягає достатньої зрозумілості для забезпечення позитивного дослідження. Своє автентичне засвідчення й “обгрунтування’ ці поняття отримують лише у такому ж вихідному дослідженні самої предметної області. Оскільки кожна з цих областей отримана із сфери самого сутнього, таке дослідження, що упереджує і створює основопонятгя, означає не що інше, як тлумачення цього сутнього та основопобудови його буття.
Таке дослідження повинно передувати позитивним наукам. Воно є продуктивною логікою в тому сенсі, що ніби упереджуючим стрибком вступає у певну буттєву сферу, уперше розмикає її у структурі її буття й надає здобуті структури у розпорядження позитивних наук як прозорі орієнтири для нашого запитування.
Так, наприклад, у філософському розумінні первинними є не теорія формування понять історіографії і не теорія історіографічного пізнання, проте також і не теорія історії як об’єкта історіографії. Первинною є інтерпретація власне історичного сутнього у контексті його історичності. Йдеться про здійснення онтологічного дослідження щодо предмета пізнання тієї чи іншої предметної області наукового знання.
У своєму дослідженні “Кант і проблема метафізики’ Гайдсггер через тлумачення “Критики чистого розуму” розглядає ідеї фундаментальної онтології, що може постати обгрунтуванням достеменної метафізики як засобу пізнання буття людини у цілокупності його виявів.
Кантівське обгрунтування метафізики, на думку Гайдеггера, повинно втілитися в ідеї філософської антропології. Антропологія — це людинознавство. Вона охоплює всі свідчення про природу людини як даного тілесно-душевно-духовного єства. На долю антропології випадає встановлення не тільки наявних властивостей людини як певного, відмінного від тварин та рослин виду, а й її прихованих схильностей, відмінностей за характером, расою, статтю. Але оскільки людина не просто має місце як природна істота, але діє й творить, антропологія також повинна осягати й те, що вона “робить із себе”, може й повинна зробити. Останнє грунтується, врешті-решт, на тих фундаментальних установках, в яких перебуває людина як така і які ми називаємо “світоспогляданнями”, чия “психологія” охоплює все людинознавство.
Все, що поєднується в антропології (соматичний, біологічний, психологічний способи дослідження людини, характерологія, психоаналіз, педагогічна психологія, морфологія культури й типологія світоспоглядань), не тільки є неосяжним за змістом, а й передусім принципово відрізняється за постановкою питання, за запитом, обгрунтуванням, за ціллю викладу й формою повідомлення і, нарешті, за вихідними передумовами. Відтак антропологія постає настільки всеохоплюючою, що її ідея губиться у цілковитій невизначеності.
Гайдеггер зазначає, що сьогодні антропологія вже не є дисципліною: це — позначення основної тенденції сучасної позиції, відношення людини до себе і сутнього загалом. Антропологія не лише шукає істину про людину, а й претендує на розв’язання питання про те, що може означати істина взагалі.

Сторінки: 1 2 3 4 5