1. І п т е р і о р и з а ц і я. Цей термін походить від латинського слова “interior” — внутрішній. Мова йде про формування внутрішньої, психічної структури діяльності людини шляхом засвоєння зовнішньо вираженої діяльності. Автором цього поняття став П.Жапе, ідею інтеріоризації поглиблено розвивали Ж.П’шже та А.Валлон, які репрезентували проблему переходу від дії до думки у французькій психології. Психоаналіз підійшов до проблеми інтеріоризації, коли намагався пояснити перехід характеру міжособистісних відношень у психічну суб’єктивність, в результаті чого виникає несвідома функція психічного, визначається внутрішній план свідомості. Л.С.Виготський тлумачить інтеріоризацію як становлення людської форми психіки в результаті оволодіння людиною ціннісними відношеннями.
На думку Піаже, інтеріоризація постає на основі виникнення мови (значення слів перебуває у свідомості). Виготський розкрив характер утворення процесу мовного спілкування, яке повертається до суб’єкта, на основі чого відбувається формування вищих спільностей, опосередкованих через знаряддя психічних функцій. Виготський показав виникнення інтеріоризації найбільше від 5 до 12 років, але насправді цей фундаментальний процес має проходити через усе життя людини.
Тлумачення інтеріоризації відбувається в напрямку від плоских механістичних концепцій до розуміння психіки як “в-середині-буття”. Інтеріоризацію уподібнюють роботі фотоапарата: щось іззовні потрапляє на світлочутливий матеріал, відбивається в ньому, і є всі підстави говорити про відображення та переміщення від зовнішнього до внутрішнього. Тут постає образ перетворення енергії фізичної в фізіологічно-біологічну, а далі — у психічну в послідовності: фізичний подразник — зовнішні органи чуття — провідні шляхи — коркова ділянка, в якій виникають психічні образи. Залишається не з’ясованим головне питання: як стає можливим сам суб’єктивний образ. Мислення натуралістів щодо цього питання по суті просте. Це є дзеркальне відображення того, що є у зовнішньому світі, може, у дещо зміненому вигляді. Є позиція, згідно з якою зовнішній подразник відбивається лише у своїх об’єктивних якостях, а при формуванні суб’єктивного образу світу суб’єкт (людина) додає від себе якості “вторинного гатунку”. Нарешті, третя, принципово суб’єктивістська, позиція полягає в тому, що первинні і вторинні якості є породженням суб’єкта, який визначає світові якості. Про об’єктивний характер якостей сказати нічого не можна. Це або абсолютне багатство без визначення, тоді абсолютне світло було б абсолютною темрявою, або визначення є продуктом суб’єктивності, тоді знову ми нічого не знаємо про об’єктивні якості світу.
Існує велика традиція тлумачення інтеріоризації як саморозкриття світу, розкриття його зсередини. “Бог творить, люблячи, очі й вуха (.людини, живої істоти. — Авт.), щоб пізнати себе”, — писав Аль-Фарід — великий арабський поет Відродження. Видимий, багатий формами та якостями світ є результатом самобачення зсередини. Душа є храмом Бога живого.
У С.Л.Рубінштейна це виступає як освітлення зсередини з використанням терміна “внутрі-буття”. Об’єкт і суб’єкт є сторонами саморозрізнення абсолютної основи буття. Саморозрізнення є його якість. Предметний світ не перебуває поза буттям, тому предметні якості є якостями цього буття, які не можуть тому приходити до нього ззовні. Спроба пояснити механістично цю скарбницю саморозкриття світу є спробою побачити механізми інтеріоризації в межах саморозкритого світу. Спроби дати мозкову, в ціло-му — тілесну підставу для виникнення суб’єктивних актів відображення приводять до психофізіологічного паралогізму, на що переконливо вказував А.Бергсон: сам мозок є образ, що перебуває в саморозкритому світі.
Пояснювати однією частиною образу другу частиш,’ є спроба зробити одну частину субстанцією, а другу —акциденцією, що виявляється абсурдним. Одна частина має перебувати у світі трансцендентальному, друга — у феноменальному, а образ по суті має одні й ті ж атрибути. Тому мова має йти не про механістичну теорію інтеріоризації (а їх виникло чимало, крім того, вони стали основою для вирішення практичних питань, зокрема педагогічної психології), а про таку, яка тлумачить саморозрізнення субстанції, її самовідображення, саморозкриття, а це і є, зрештою, те, що виступає як саморефлексія світу, котрий через живі істоти пізнає сам себе. Цю самореф-лексію будемо називати просто рефлексією. Вона означатиме, що інтеріоризація є самозаглибленням “‘субстанції” в її внутрішню суть. Адже кожне її саморозкриття є розкриттям внутрішніх її атрибутів. Це і є справжній смисл інтеріоризації, котра має як свою суть рефлексивний смисл. Це і є підставою прослідкувати логічний перехід від інтеріоризації до катарсису. Адже те, що інтеріоризація постачає суб’єкту, є його суперечливий зміст, який вносить у суб’єкта неспокій. Звільнення від неспокою є першорядним завданням суб’єкта. Він том)’ стає суб’єктом, що очищується від трагізму суперечностей, а психологічна концепція набуває при цьому катартичного характеру.
2. К а т а р с и с. Трагізм у людській історії існував завжди. Його так чи інакше осмислювали, пояснювали. Але трагізм історії на кінець XX ст. має особливі риси: усвідомлюється те, що історія людства не має прогресивних зрушень, що людська мораль не має абсолютних засад, що кінець людської історії може швидко настати. Ідея катарсису мала б тут відіграти свою роль. Очищення від трагедійних очікувань мало б стати основою ідеї катарсису. Так, вони з’являються на противагу скепсису та песимізму, всупереч фурії руйнування, насамперед руйнування людського життя.

Сторінки: 1 2 3