Принцип, на основі якого розвивається психологія у XX ст., пов’язується насамперед з осягненням вчинкової дії. Цей акт самоогляду завершеної дії по суті є її рефлексією, і цим поняттям слід визначити завершальну, четверту частину повного вчинкового акту. Мова йде про рефлексію, термін, що в перекладі з латини означає “повернення назад” з мстою заглиблення у те, що відбулось, а на основі цього — пізнання найпо-таємніших глибин буття через активність людини. У рефлексії здійснюється поворот духу до “Я” (як до центру дії) та його мікрокосму, стає можливим освоєння звершеного. В результаті цього відбувається формування внутрішнього світу людини, вона дістає можливість усвідомити себе, здійснити самопізнання як акт, через який розкривається не просто суб’єкт, що є знаряддям самопізнання світу. Навіть чисто природничі настановлення у психології XX ст. були виражені в різноманітних теоріях рефлекторних основ психічного. 1 в цьому слід бачити єдність і цілісність творчих пошуків психологів, хоч би з яких, ніби протилежних, позицій вони підходили до таємниць психічного. Тому рефлексія передбачає інтеріоризацію, катарсис і екстаз (переображення) як свої основні визначення, і цим покладається характер аналізу постання психологічних концепцій.
Рефлексія, як вона виступає в історії філософії та психології, є певна акція, спрямована на усвідомлення власних дій людини, розкриття їхніх канонів, а також законів, що постають в об’єктивній дійсності. Зважаючи на це, рефлексія має досягти ясності у ставленні людини до себе і світу — визначити стратегію своєї поведінки. Саме психологія поряд із філософією, а може, більш цілісно і повно, ніж остання, займається і має займатися далі долею людини у світі, яка сама, крім того, визначає свою долю. В той час як філософія, втративши свою споконвічну цілісність у постановці проблем людського буття, розпадається на частини і стає лжефілософією, психологія у XX ст. поступово врятовує цю філософську цілісність і виходить до рівня дисциплін, які займаються світоглядними проблемами.
Варто обійти ту “європоцентристську” позицію, згідно з якою “проблема рефлексії” виникла вперше у філософському вченні Сократа. Рефлексія існує стільки ж часу, скільки людина ставить перед собою світоглядні питання з людськими проблемами в їхньому центрі. Рефлексія не може бути предметом знання того, що вже освоєно, і, мабуть, Сократова думка була протилежною. Адже освоєння світу і людини, їхніх відношень є вже результатом рефлексії. Оскільки людину найбільше цікавить діяльність її душі, то самопізнання дійсно виступає результатом або однією з форм рефлексивної активності людини. Рефлексія людини, за Арістотелем, є рисою божественного розуму, який продукує свій предмет, відображається в ньому і пізнає на цій основі свою сутність. За Плотішш, рефлексія протилежна практиці, вона є заглибленням у внутрішню сутність предмета суб’єктивності. Тут через рефлексію і досягається глибина суб’єктивності як об’єкта споглядання. Людська душа зливається з божеством.
Рефлексія насамперед є поверненням суб’єкта до самого себе після виходу із себе — у свою протилежність. За Августином, осягнення в рефлексії своєї сутності є разом із цим наближенням до Бога, оскільки душа людини має божественні атрибути. В епоху Відродження рефлексія була спрямована на мікрокосмос у його зв’язку з макрокосмосом.
У Декарта рефлексія спрямована насамперед на власне існування людини, її мислення, щодо якого досягається істинне пізнання, а вже виходячи з нього людина може досягти знання про Бога, світ тощо. За Лотом, рефлексія є спостереженням (внутрішнім досвідом), якому розум піддає свою діяльність та способи її вияву, внаслідок чого в розумі виникають ідеї цієї діяльності. У Лейбніца рефлексія — це діяльність, здатність монад до апперцепції, усвідомлення уявленням його власного змісту.
За Кантом, рефлексія утворює поняття. Вона не має справи з самими предметами, щоб отримати поняття прямо від них, вона є усвідомленням відношень даних уявлень, і тільки завдяки їй відношення їх одне до одного може бути правильно визначено. Лише трансцендентальна рефлексія “”містить основу можливості об’єктивного порівняння уявлень одного з одним”. Трансцендентальна рефлексія пов’язує погляди з апріорними формами чуттєвості та розсудку і науки, що конструює об’єкт. За Фіхте, рефлексія є наукове знання про самого себе. За Шеллінгом, рефлексія, користуючись інтелектуальною інтуїцією, продукує різні категорії.
Рефлексія, за Гегелем, є рушійною силою духу. У “Феноменології духу” рефлексія постає формою саморозгортання духу. В предметі втілюється дух, який виявляє в ньому самого себе (сам предмет рефлексує в самого себе)” У вченні про сутність, зокрема, фіксується взаємовідношення парних категорій, кожна з яких рефлексується одна в одній, взаємовідображуючись.
Гегель виділяє рефлексії: ту, що покладає і відповідає описовим наукам; зовнішню, або порівнюючу; та визначаючу, яка фіксує моменти сутності в їхній самостійності та відокремленості один від одного. Рефлексія встановлює як метод пізнання тотожність, відмінність і протилежність, але не осягає суперечності: суб’єкту не протиставляється річ як його предмет і не розкривається їхня єдність. За допомогою рефлексії освоюються світ культури, творчі здатності людини. Мова йде про необхідність опосередкованого відношення суб’єкта до самого себе — через його інобуття.

Сторінки: 1 2