З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін “адаптація” надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв’язку з цим говорити про психологію сцієнтистську й гуманістичну — два головних спрямування в історії даної дисципліни.
Сцієнтистська психологія показує психіку як засіб досягнення мети, котра належить іншому суб’єкту. Гуманістична психологія наполягає на тлумаченні психіки як такої, що має мету в собі самій. Засіб і мета є першими вихідними поняттями вчинкової дії. Психіка, витлумачена як засіб, виступає у своєму адаптивном)’ вбранні, а як мета — у творчому, що насамперед виражається в самопокладанні (самопізнанні та самотворенні).
Відношення мети й засобу формують стратегію поведінки. Людина, розглядаючи себе як засіб, стає на шлях резиґнації власних потягів, у разі чого породжується резигнативний тип поведінки, який загалом був розкритий у фроммівських пошуках учинкових механізмів авторитарності. Людина, розглядаючи себе як мету, виявляє творчу активність (поки що обминемо питання про те, яким є зміст цієї творчості). У будь-якому випадку творчість є гуманним засобом підкорити іншу людину. Тут постає й питання про сприйняття творчого предмета, його інтерпретацію, в чому людина, що сприймає, виявляє свою індивідуальність.
Стратегія поведінки тепер виступає у своєму власному змісті. І його визначено ще в стародавні часи. Арістотель вважав таким змістом рослинні, тваринні та духовні акти. Л.С.Виготський спробував поєднати в культурно-історичній психології всі ці рівні поведінки.
В іншому аспекті дані проблеми розглядаються в дусі психології життєвого й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику до продуктивності в період акме й вичерпаності творчих можтиво-стей, тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську психіку в її змістовому становленні.
Подібну ідею було винайдено ще в стародавні часи. Філон Алек-сандрійський, Цицерон, Отці Церкви у своїх “Сповідях” вже вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн Туфейль та ін.), Дж.Кардаїю у творі ”Про власне життя” показують рух людського духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.
Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування. Від ідеї смисл)’ в логотерапії до ідеї смислу, який стосується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення з набуттям “фаворського світла” тощо. Сучасна психологія широко використовує старовинні ідеї щодо шляхів піднесення до найвищих станів (чань-буддизм тощо).
Отже, людина звертається до самої себе, до найпотаємніших станів свого буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психологія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою соціального та індивідуального змісту.
Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психологія, адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту свого індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах вчинкової дії. Далі йде післядія, і вона відкриває перед дослідником нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не завершується.
Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою ре-аісцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона як активна істота внесла свою пристрасть і наклала на зовнішній світ свою печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про це її совість?
Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частково охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію. Поширену в науці ідею зворотного зв’язку (від Дж.Дьюї до П.К.Апохіїш, М.О.Бернштеина, Д.Міллера, Ю.Галаитера, К.Прібралш та ін.) належить розкрити в її психологічному змісті. Й тут постає справжня драматична психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нові настановлення для майбутніх учинків, і саме на грунті післядії виявляється справжня психологія людини.
Стародавній вислів “за плодами їхніми пізнаєте їх” мусить бути виправлений у напрямі психологічного змісту, який з’являється у людини на базі того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще не постає у справжній своїй суті. Це може бути просто злочин або порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за звичкою. її треба пояснити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і тому втрачає психологічну істинність, або валідність, дослідження, валідність методу й самої методології.

Сторінки: 1 2