1. І п т е р і о р и з а ц і я. Цей термін походить від латинського слова “interior” — внутрішній. Мова йде про формування внутрішньої, психічної структури діяльності людини шляхом засвоєння зовнішньо вираженої діяльності. Автором цього поняття став П.Жапе, ідею інтеріоризації поглиблено розвивали Ж.П’шже та А.Валлон, які репрезентували проблему переходу від дії до думки у французькій психології. Психоаналіз підійшов до проблеми інтеріоризації, коли намагався пояснити перехід характеру міжособистісних відношень у психічну суб’єктивність, в результаті чого виникає несвідома функція психічного, визначається внутрішній план свідомості. Л.С.Виготський тлумачить інтеріоризацію як становлення людської форми психіки в результаті оволодіння людиною ціннісними відношеннями. Читать далее »

Здійснення вчинку породжує гострі реакції на нього з боку людського середовища і середовища взагалі. Хоча вчинок може й залишатися мало поміченим у світі, він зумовлює значні метаморфози у психіці людини. Він сам є головним компонентом цих метаморфоз. Очікувана реакція на вчинок і реакція дійсна викликають драматичну напругу. Вона інтенсифікує мотиви рефлексивності, інтенсифікує саму рефлексивність. Читать далее »

Принцип, на основі якого розвивається психологія у XX ст., пов’язується насамперед з осягненням вчинкової дії. Цей акт самоогляду завершеної дії по суті є її рефлексією, і цим поняттям слід визначити завершальну, четверту частину повного вчинкового акту. Мова йде про рефлексію, термін, що в перекладі з латини означає “повернення назад” з мстою заглиблення у те, що відбулось, а на основі цього — пізнання найпо-таємніших глибин буття через активність людини. У рефлексії здійснюється поворот духу до “Я” (як до центру дії) та його мікрокосму, стає можливим освоєння звершеного. Читать далее »

Історична психологія XX століття — одна з найлегших і разом з тим найважчих тем для сучасного історика психології, адже він сам є учасником подій цього часу, відображає незліченні впливи цих подій та їхні ідеологічні висвітлення, діє водночас несвідомо й свідомо і бачить певні розходження між очікуваннями та сподіваннями і тим, що реально постає. Так, свідомість є і самим буттям, і його відображенням, вона забігає вперед, відштовхуючись від нього і незмірно відстає від нього, не в змозі збагнути його повноту. Читать далее »

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін “адаптація” надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв’язку з цим говорити про психологію сцієнтистську й гуманістичну — два головних спрямування в історії даної дисципліни. Читать далее »

Ідея дії постає у психології XIX і XX ст. Г.Спеисер, В.Джеме, Ж.Піаже, Л.С.Виготський, А.Валлои, С.Л.Рубінштейн та інші визначили віхи в розвитку ідеї дії. Як принцип пояснення, вона пройшла через півтори сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію у психології. Вся психіка мислиться як засіб і мета. У першому випадку вона виступає переважно інструментом адаптації організм)’ до середовища, і це зумовлює здебільшого природничо-науковий ухил психології. Читать далее »

Дослідний характер психології Відродження грунтувався насамперед на з’ясуванні рушійних сил людської поведінки, які тепер убачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама себе покладає і цим визначає свою долю. Психологія переходить на мотиваційний рівень.
Основна мотиваційна суперечність учинку полягає в тому, що мотивація одночасно виступає усвідоімленою й неусвідомлеиою В епоху Відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності та незалежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в XVII ст. Читать далее »

У середньовічній, зокрема патристичній, психології зведення поляризованих сутностей до однієї з них не допускається. Людина не може злитися з божественною сутністю, як це було, наприклад, у неоплатонізмі, хоча, за теологічним вченням, вона має психологічну структуру, подібну до структури божественної природи (троїста основа — бути, знати, воліти). Виникає ідея опосередкування через образ Боголюдини. Характер співвідношення тварності (створеного, неспоконвічного) і творця ще містить у собі моменти нижчого гатунку у психіці людини. Відтак — посилена увага авторів патри-стичних творів до психології гріховності. Читать далее »

У довколишній природі і в самій собі людина помічає поляризовані, контрастуючі сутності. Стародавні психологічні вчення розглядають такі поляризації: вчинок — ритуал, нірвана — потяг до чуттєвого світу, національне — вселюдське, макрокосмос — мікрокосмос. Похідні протипо-ложення виражаються в поняттях: природжене — набуте, атоми — порожнина, вологе — сухе, форма — матерія; елементи світу (повітря, вода, вогонь тощо) — відповідні чуттєві якості, природна обдарованість — вивченість, життя — смерть, смерть — безсмертя, еманація — екстаз, душа світова — душа індивідуальна. Читать далее »

Цей рівень має три градації: ситуація значень, ситуація конфліктна, ситуація колізійна. Головна суперечність ситуативного рівня полягає в тому, що ситуація водночас залежить і не залежить від людини. Читать далее »

З давніх-давен людина спостерігала за своєю поведінкою, своїм ^внутрішнім станом, душею та виражала ці спостереження в образах народного світогляду, міфологічних та релігійних уявленнях, філософських творах, наукових гіпотезах та теоріях. Ці різні форми відображення психологічного життя людини не існували ізольовано. Вони тісно перепліталися між собою, виявляли свою живучість, тому навіть у сучасних наукових теоріях так чи інакше присутні історично більш ранні форми уявлень. Наука не може своїми методами вичерпати повністю все багатство природи людини, її душі. Як свідчить історія, великі проблеми людського існування, поведінки, що виражаються у вчинках, найглибше були осягнуті у філософських інсайтах і навіть у народному світогляді. Читать далее »

Тепер розгляньмо проблему визначення окремих структурних компонентів системи діяльності. Найменшою одиницею, що зберігає системні якості діяльності в цілому, є педагогічна дія. Як відомо, у психології під дією розуміють «навмисну опосередковану активність, спрямовану на досягнення усвідомленої мети». Дещо перефразувавши це визначення, домовимось розуміти під педагогічною дією процес розв’язання суперечності між учасниками педагогічної взаємодії. Читать далее »

У найзагальнішому розумінні корекція - це внесення змін. Проте де мають відбуватися ці зміни, куди повинен привнести їх індивід, який реалізує певну діяльність?
Відповідь на ці запитання дуже важлива для того щоб зрозуміти роль і значення корекції як структурного елемента діяльності, а також віднести спосіб його реалізації до певного рівня. Дослідження показують, що найпоширенішими є такі види коригування окремими індивідами своїх дій і діяльності в цілому. Читать далее »

Якщо розглядати результат у формально-логічній послідовності розмірковувань, то все нібито зрозуміло. Результат - це втілена мета, яка більше чи менше збігається з відповідним взірцем. Якщо ж цього втілення не досягнуто, немає й результату. А тому всю послідовність дій слід відтворити заново.
Однак на психологічному рівні подекуди буває інакше. Не так уже й важливо - досягнуто мети чи ні, чи отримав втілення в реальному об’єкті взірець. Будь-який продукт активності людини, вдалий чи невдалий, є результатом. Більш того, в педагогічній діяльності він може не повністю збігатися з вихідними намірами вчителя. Адже в будь-якій педагогічній ситуації крім самого вчителя беруть участь інші люди (колеги, учні), які привносять у взаємодію свої цілі, взірці, готовність підкорятись або опиратися зовнішньому тискові. Важко повністю врахувати й усі умови, підібрати з ювелірною точністю потрібні засоби. Читать далее »