Установленні вітчизняної психологічної думки особливу заслугу має видатний філософ і психолог С.Л.Рубінштейн. Він прожив в Україні понад 40 років, переїхавши до Ленінграда лише в 1930 р. В український період діяльності предметом уваги вченого була творча особистість в її певній історичній ситуації Рубінштейн приділив також велику увагу розробці проблем логіки як теорії знання, цікавився віковими особливостями мислення, його загальною філософсько-психологічного структурою. Крім того, Рубінштейн із запалом відгукувався на нагальні питання суспільного життя, займався проблемами формування людини нового, соціалістичного суспільства. Читати далі »

Михайло Бахтін, який у першій половині 20-х років тільки-но починав свою діяльність ученого-філолога, переконливо вказав на те, що категорія вчинку має загальнокультурне значення. Заглиблення у філологічні й літературознавчі проблеми дало можливість ученому здобути результати, які виходять за межі його спеціальності та підносяться до рангу значних світоглядних узагальнень. Читати далі »

Генріх Ріккерт вважав центральною проблемою осягнення історії проблему автономії історичного пізнання. Міркування з цього приводу він блискуче виклав у праці “Межі природничонаукового утворення понять” (1896 — 1902).
Природа постає сама по собі, культура — через створені людиною цінності. І саме ідея цінностей є основою поділу на природу і культуру. Цінності є блага. Якщо зняти цінність з об’єкта культури, то це й б)’де природа. Об’єктивно Ріккерт вносить ідею цінності і у психологію, чим здійснює серйозний поштовх до формування канону як критерію цінностей. Цінність — це те, що має значення, а не просто існує. Читати далі »

Вільгельм Віпдельбанд, представник баденської школи неокритициз-XJ му, ставить питання про співвіднесеність всезагального та одиничного у психіці людини, в її духові ще до появи праць М.Вебера. Взагалі цс велика проблема в неокантіанстві: як здійснюється перехід від всезагального до конкретного. Віндельбанд відповідає на це так: “Спочатку необхідно встановити загальнозначущі передумови розумної діяльності, на яких, зрештою, базується все те, що ми називаємо культурою, далі за допомогою предметного аналізу слід установити, яка із цих передумов визначається специфічно людськими… емпіричними умовами: отриманий залишок буде, таким чином, містити в собі тільки всезагальну надемпіричну необхідність, необхідність самого розуму”. Читати далі »

Макс Вебер — німецький соціолог, соціальний філософ та історик, відомий як основоположник розуміючої соціології та теорії соціальної дії. Твори Вебера можна розділити на чотири групи: історичні праці; нариси з соціології релігії; трактати із загальної соціології; роботи, присвячені методології соціально-історичних наук. Окремі з них: “До історії аграрних відносин у середні віки” (1889, “Аграрні відносини за стародавніх часів” (1909), “Господарська етика світових релігій” (1916—1919), “Господарство та суспільство” (1921), “Об’єктивність” соціально-наукового та соціально-політичного пізнання” (1904), “Про деякі категорії розуміючої соціології” (1913), “Політика як покликання та професія” (1919), “Наука як покликання та професія” (1920). Читати далі »

Юрнст Кассірер відомий як представник марбурзької філософської школи, учень Г.Когена і П.Наторпа, сповідувач методології та ідеології неокритицизму. Започаткована ще Кантом, критична рефлексія (як метод наукового аналізу) спрямовувалась на “нове” визначення меж та методів філософської науки у зіставленні з іншими формами соціального творення — мистецтвом, релігією тощо, загалом — культурою людства в усій сукупності багатоманітних її виявів. Кассірер відомий такими працями: “Проблема пізнання в філософії та науці у Новітній час” (1906—1940), “Особистість та космос у філософії Відродження” (1927), “Філософія Просвітництва” (1932), “Поняття субстанції та поняття функції” (1910), “Філософія символічних форм” (1937) та ін. Читати далі »

Георга Зіммеля, відомого німецького філософа та соціолога, вважають одним з головних представників пізньої “філософії життя”, основоположником так званої формальної соціології. Зіммель відносить цінності та культуру до сфери, що лежить поза природною каузальністю, а діяльність гуманітарія відносить до “трансцендентальної формотворчості”. Виток творчості — особистість з її апріорно заданим способом бачення. У відповідності зі способами бачення виникають різноманітні “світи” культури: релігія, філософія, наука, мистецтво тощо — кожний зі своєрідною внутрішньою організацією, власною унікальною “логікою”. Читати далі »

Мартін Гайдеггер — видатний німецький філософ, усесвітньо визнаний як фундатор екзистенціалізму — одного з провідних напрямів у філософії XX століття. Після захисту докторської дисертації під керівництвом Г.Ріккерта Гайдеггер асистував у Е.Гуссерля, а з 1923 по 1928 р. був професором Марбурзького університету. У 1929 р. замінив Гуссерля, який пішов у відставку, на кафедрі філософії Оренбурзького університету. Читати далі »

Едмунд Гуссерль народився у Просніці (Моравія). В 1883 р. захистив дисертацію з математики. Був асистентом видатного математика Вейєрштрасса. Проте дослідницькі інтереси Гуссерля схиляють його до філософських проблем, пов’язаних із психологією. Досить довгий час Гуссерль перебував під впливом марбурзької школи нео-кантіанства, представники якої відмежовували теорію знання від суб’єктивно-психологічних передумов. Виходячи саме з них Гуссерль намагався побудувати нову філософію. Спершу він дійшов висновку про необхідність антипсихологізму. Познайомившись з працею чеського мислителя Б.Больцано “Науковчення”, він виступив проти психологізму в побудові “чистої” бєззасновкової логіки. Читати далі »

1. І п т е р і о р и з а ц і я. Цей термін походить від латинського слова “interior” — внутрішній. Мова йде про формування внутрішньої, психічної структури діяльності людини шляхом засвоєння зовнішньо вираженої діяльності. Автором цього поняття став П.Жапе, ідею інтеріоризації поглиблено розвивали Ж.П’шже та А.Валлон, які репрезентували проблему переходу від дії до думки у французькій психології. Психоаналіз підійшов до проблеми інтеріоризації, коли намагався пояснити перехід характеру міжособистісних відношень у психічну суб’єктивність, в результаті чого виникає несвідома функція психічного, визначається внутрішній план свідомості. Л.С.Виготський тлумачить інтеріоризацію як становлення людської форми психіки в результаті оволодіння людиною ціннісними відношеннями. Читати далі »

Здійснення вчинку породжує гострі реакції на нього з боку людського середовища і середовища взагалі. Хоча вчинок може й залишатися мало поміченим у світі, він зумовлює значні метаморфози у психіці людини. Він сам є головним компонентом цих метаморфоз. Очікувана реакція на вчинок і реакція дійсна викликають драматичну напругу. Вона інтенсифікує мотиви рефлексивності, інтенсифікує саму рефлексивність. Читати далі »

Принцип, на основі якого розвивається психологія у XX ст., пов’язується насамперед з осягненням вчинкової дії. Цей акт самоогляду завершеної дії по суті є її рефлексією, і цим поняттям слід визначити завершальну, четверту частину повного вчинкового акту. Мова йде про рефлексію, термін, що в перекладі з латини означає “повернення назад” з мстою заглиблення у те, що відбулось, а на основі цього — пізнання найпо-таємніших глибин буття через активність людини. У рефлексії здійснюється поворот духу до “Я” (як до центру дії) та його мікрокосму, стає можливим освоєння звершеного. Читати далі »

Історична психологія XX століття — одна з найлегших і разом з тим найважчих тем для сучасного історика психології, адже він сам є учасником подій цього часу, відображає незліченні впливи цих подій та їхні ідеологічні висвітлення, діє водночас несвідомо й свідомо і бачить певні розходження між очікуваннями та сподіваннями і тим, що реально постає. Так, свідомість є і самим буттям, і його відображенням, вона забігає вперед, відштовхуючись від нього і незмірно відстає від нього, не в змозі збагнути його повноту. Читати далі »

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін “адаптація” надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв’язку з цим говорити про психологію сцієнтистську й гуманістичну — два головних спрямування в історії даної дисципліни. Читати далі »